«Чарівні східці»
       Минають роки, спливають десятиліття, а ми навіть   не  маємо часу озирнутися навколо, зупинитися та замислитися над тим,  якою була ця стежина, яр чи будівля колись, у минулому, хто в ній мешкав, чи, наприклад,  східці, що ведуть до нашої школи від  Дальніх Кобищанів та Очеретянки?
      А ці  «чудо-східці» теж мають свою історію. На початку ХХ-го століття їх зовсім не було. Тут був високий яр. Мешканці Першої Кобищанської та Очеретянки долали відстань  зовсім іншим шляхом – теперішньому Тупому провулку, що пролягав за шкільним тиром у бік яру до Очеретянки. Сам пагорб мав назву «Репалівський яр», бо його землі належали козаку Репалу. Хат на пагорбах було мало, і розкидані вони були далеко одна від одної. У 30-ті роки по обидва боки від сучасних східців розташовувалися парники, що належали Полтавській госпрозрахунковій дільниці зеленого будівництва. У повоєнні роки  землі пагорба були віддані під забудову. Так тут з’явилися нові провулки: Парниковий, Верхній, Добролюбова. Для зручності сполучення збудовано на схилі дерев’яні східці. Догляд за ними було покладено на школу, що розташована поруч, тобто № 8.  Дерев’яні східці  підмітали восени, чистили від снігу взимку.  Дерево швидко псувалося, і їх часто доводилося відновлювати. Із настанням «ери бетону та асфальту» їх перебудували. Минав час. Східці поновлювали, переплановували  кроки. У зимову пору  східці перетворювалися на суцільну ковзанку і місцеві жителі змушені були  написати лист-звернення  до міської ради про її  реставрацію. Так східці стали залізними.       
       Але питання зручності, на мою думку, так і не було вирішене.     Гарний естетичний вигляд мають «чарівні східці» у різні пори року. Помилуймося ними, але ходити  взимку, в ожеледицю та навіть  у дощову погоду – не радимо, бо це небезпечно для життя.          
                                                                                                       Ніна Торяник, керівник шкільного музею